25.05.2022

Никополь

Свежие новости

Покров сьогодні відзначає річницю визволення від фашистських загарбників: спогади очевидців (фото)

Покров сьогодні, 4 лютого, відзначає 78-му річницю визволення від фашистських загарбників. У місті пройдуть урочисті заходи, вшанують живих ветеранів і пам’ять загиблих захисників та мирних мешканців.

Міський голова Покрова Олександр Шаповал розповів, що за переписом населення 1939 року на руднику Орджонікідзе, з якого потім утворилося місто, проживало понад чотири тисячі осіб.За часи окупації розстріляно 165 мирних жителів, майже дві тисячі забрано на примусові роботи до Німеччини, понад 600 загинуло на фронті, майже дві тисячі у таборі військовополонених…

За звільнення міста віддали життя близько двох тисяч солдат. Після лютого 1944-го у місті було 44 загальних та індивідуальних військових захоронень, які пізніше перенесено у братські могили.

Журналіст пресслужби міського голови Покрова підготувала до річниці матеріал зі спогадами очевидців і історичними даними про окупацію і визволення. Nikopolnews пропонує його вашій увазі.

Назавжди у пам’яті

Четвертого лютого виповнюється 78 років з дня звільнення Покрова від нацистських загарбників. Час плинний, він забирає останніх героїв війни, свідків окупації, визволення – Перемоги. Вже зникли з мап назви населених пунктів, робітничих поселень, які ставали плацдармом військових дій – місцем загибелі сотень солдат. Але живе людська пам’ять про ту страшну війну. Вона стала родинною спадщиною, пам’ять про тих, хто вистояв, вижив, хто не повернувся і кого до сьогодні розшукують рідні… Чи не кожна родина зберігає свою історію про війну, яку не маємо права забувати.

Пережите, вистраждане, не забуте…

Директор міського музею Тетяна Подольчак та екскурсовод Людмила Карандєй з обережністю перегортають фондові матеріали, присвячені Другій світовій. Тут архівні довідки, документи, фото, солдатські трикутнички-листи, газети з повоєнними хроніками і численні свідчення. Говорять, що знають всі експонати, але кожного разу годинами розглядають ці пожовклі від часу листки й світлини, сповнені болю втрат та радості такої жаданої перемоги… Окремо – спогади. Численні епізоди війни, розказані з усією правдивістю про окупацію, страх – про смерть.

Покров сьогодні відзначає річницю визволення від фашистських загарбників

-Це особливо цінні експонати, бо в них голос простих людей, – говорить історик Людмила Карандєй. – Свого часу разом зі своїми учнями ми збирали ці записи у свідків Другої світової. Людей, що пережили окупацію, були вигнані до Німеччини, дітей війни. Вони винесли ті страшні часи і нічого не забули. Кожен спогад пронизаний таким болем, що, читаючи, стискається серце.

Рядками пам’яті

«Добре пам’ятаю маму, яка повернулася з крамниці з цілим пакунком цукерок. На ті часи то був справжній скарб, пригорнула нас та сказала, щоб їли, може це в останнє. А потім горіли шахти на Кагановича, зараз це Гірницьке, так почалася війна… Німці нашу хату захопили під сховище. Ми вночі пробиралися до бабусі, у мами на руках плакало немовля, вона боялася, що нас схоплять,»– згадує Володимир Баковський.

Німці увійшли до робітничих поселень, сучасної території Покрова, 18 серпня 1941-го. Вермахт цікавив марганець, за наказом Гітлера цю територію необхідно було утримувати будь-якою ціною. Цього не могли допустити. Вже у червні на руднику ім. Орджонікідзе були сформовані винищувальні батальйони, підпілля, евакуйовувалося шахтне обладнання. До приходу ворога підривали та затоплювали штреки, саме це бачив Володимир Баковський, зберіг ті дитячі спогади на все життя. А потім настала тисяча днів окупації, два з половиною роки страху та страждань.

«Я пам’ятаю, як німці заходили до села, їхали на мотоциклах у касках та з ланцюгами на шиї. Довгою чередою гнали наших полонених. Шукали чоловіків по хатах. В селі жила Галя Стешиха, хтось доніс, що її чоловік вдома, він партійний був. Його вбили і кіньми тягли селом, дозволили поховати тільки через дні», – розповідає Євдокія Федько з Миронівки.

Ворожий режим прийшов з примусовою каторжною працею, комендантськими годинами, встановленням жорстких правил та обмежень. Чи не в кожній хаті стояли німці. Лідії Гамзі не забути, як боялася їхня мама, щоб голодна малеча не взяла шматочка печива зі столу, залишеного новими «господарями», бо за це могли розстріляти. Люди пошепки говорили про партизанські загони, про односельців, хто допомагав підпіллю, з відчаєм розповідали про табір військовополонених, що діяв у селищі Рудник.

“Тіла померлих військовополонених кіньми привозив такий собі шарабан. Вивозили їх, можна сказати, майже голих, адже ніякого одягу в таборі їм не давали. Витягували заслінку і тіла падали до ям”, — з жахом згадує Ніна Сторчеус з Олександрівки.

До табору смерті потрапляли і мирні жителі, хто допомагав партизанам, переховував молодь від примусового відправлення на чужину. «Звідти вже не було вороття», – згадувала Ніна Кацапова, мешканка Перевізьких Хуторів і Уляна Стрижак з Олександрівки, яка дивом уціліла у пеклі Бухенвальду.

Війна поглинала сотні життів, забирала надію побачити востаннє своїх рідних.

«Мій прадідусь Іван був серед тих, хто прийняв перші бої з окупантами у 41-му, потім воював у партизанському загоні у Дніпровських плавнях. Його схопили німці та розстріляли у Апостоловому. Все життя наша родина намагається віднайти його могилу…» – з розповідей Євгена Шевченка.

Понад восьми тисяч мешканців окупованої території не дочекалися звільнення, понад двох тисяч були забрані на чужину на каторжні роботи. За два з половиною роки «під німцями», війна знекровила край, але не в силах була вбити віри людської.

«Ми чекали і вижили завдяки нашим солдатам, які всю нашу багатодітну родину відправили подалі від хати. Після бою все подвір’я було всіяне загиблими», – так згадуватиме лютий 44-го мешканка Рудника Валентина Кучеренко.

За наше місто велися нещадні бої, про це вже через десятиліття напишуть генерали, про аномальні погодні умови, про кожен відвойований у німців та политий кров’ю кілометр … про тисячі загиблих…

“Ми зробили неможливе, оволоділи рудниками, – Занотує у мемуарах генерал Обатуров. – Не забути боїв за Перевізькі Хутори, коли тільки за першу годину бою було відбито три контратаки піхоти супротивника. Перемога у Нікопольсько-Криворізькій операції далася великою ціною, непоправними втратами”.

Відлига блокувала рух транспорту, дорогою стояли залишені німцями машини, навантажені особистими речами й “трофеями”. Боєприпаси та продовольство не було можливості вчасно доставити до частин 8-ї гвардійської армії. Наші солдати трималися з останніх сил, зрізали шинелі, які намокали й заважали йти у наступ. Про що запише згодом у спогадах Євген Нікіфоров.

Ворог проривався у напрямку переправи, гірницькі села переходили з рук в руки, щодня змінюючи картину військових дій.

«Під кулеметним вогнем, вночі ми виносили поранених з поля бою, допомагали нашим бійцям. Скільки страху натерпілися, тоді ще молоді. Німці освітлюваними ракетами перетворювали ніч на день, били по жінкам, які рятували поранених. Ми забирали солдатів по домівках, у мене 22 чоловіки було. Вже коли Гірницьке звільнили, до літака їх доправляли, у госпіталь. Скільки ж їх пройшло через наше село…» – зі спогадів Марії Вороненко.

Ці прості українські жінки, на чию долю випало так багато, до останнього свого дня згадували, як збирали полями тіла загиблих солдат, оплакували їх, наче рідних, як ховали у братських могилах…

«У нашому садку біля кожного дерева лежав загиблий. Не можу забути одного важкопораненого, зовсім юного, який вмовляв дати йому води. Він лежав на відкритій території, під мінометним вогнем, добратися до нього було неможливо, – зі спогадів Ніни Кацапової. – Їм би жити, діток виховувати… Більшості загиблих було трохи більше двадцяти років…»

Заради життя…

Статистика війни – то сухі цифри, складаючи які, стає страшно від масштабів народного горя. Тільки за наше місто полягло майже півтори тисячі солдат, закатовано у таборі селища Рудник близько двох тисяч полонених, 615 земляків не повернулося з фронту, майже двісті загинуло в окупації, сотні вивезено до Німеччини. За кожною цифрою – людське життя, зламане, скалічене Другою світовою. Війна поглинула страждання, обличчя й долі. І тільки спогади, людська пам’ять воскресають загиблих, кого вже немає, хто відчув біль війни, так жадав життя і вмирав за життя …

Перша дружина зіркового нікопольця Євгена Дятлова поділилася спогадами про їх шлюб

Без ніг і пальців рук: мешканцю Покрова “усім миром” зібрали на електровізок!

У Нікополі вшанували пам’ять жертв Голокосту (фото)