15 лютого у Нікополі черговий день пам’яті. Рівно 7 років тому під Дебальцево загинув наш земляк Вакуленко Олександр Іванович. Про життя і смерть героя Nikopolnews розповість, посилаючись на Нікопольський РТЦК та СП.
Народився Олександр Іванович 9 вересня 1967 року в Нікополі. У 1984 році закінчив Придніпровську ЗОШ, вступив до Ташкентського вищого командного танкового училища, а по закінченні навчання розпочав службу в Читинській області. 9 квітня 1992 року прибув до Нікопольської військової частини. Був справжнім офіцером, фахівцем своєї справи. У 2011 році в званні майора звільнився в запас. Працював у ВО «Оскар».
З початком війни Олександр Іванович був призваний по мобілізації 21 серпня 2014 року та призначений заступником командира з озброєння 40–го окремого мотопіхотного батальйону 17–ї окремої танкової бригади. Готував молодих бійців у Кривому Розі, потім був направлений на оборону Дебальцевого. 15 лютого 2015 року героїчно загинув поблизу цього міста.
Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Указом Президента України № 53/2016 від 17 лютого 2016 року нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно) та присвоєно звання підполковник.
У загиблого героя залишились дружина Оксана та син Максим.
У Нікополі день пам’яті: як загинув майор Олександр Вакуленко
Пропонуємо матеріал із щоденника офіцера з цивільно-військових відносин 40-го батальйону Віктора Коваленка, який опублікований на сайті журналу “Український тиждень”.
«Заступник комбата 40-го батальйону з озброєння майор Олександр Іванович Вакуленко — другий з двох офіцерів, з якими я мешкав в кімнаті в базовому таборі — загинув у перший день припинення вогню за Мінськими домовленостями 15 лютого приблизно о 14:00 на східній околиці Дебальцевого.
Ще вранці ми з ним розбирали завали нашої розбомбленої кімнати, намагаючись відкопати щось з особистих речей. А опівдні, отримавши наказ від командування Сектору “С”, він виїхав на позиції, щоб координувати дії загону Національної Гвардії, який вирушав на зачистку околиць міста від бойовиків. Загін Нацгвардії затримався з прибуттям у домовлене місце зустрічі, і це коштувало майору життя. Він з трьома нашими розвідниками прийняв бій проти утричі більшої за чисельністю диверсійно-розвідувальної групи противника.
Як розповів очевидець-розвідник, що був в тій групі, вони в одному з тунелів під залізницею на північно-східній околиці Дебальцевого чекали на прибуття загону Нацгвардії (ми їх називали “нациками” й, чесно кажучи, багатьох з них не любили за понти). Але натомість до них з тунелю навпроти вийшли троє озброєних людей в камуфляжі з жовтими пов’язками на рукавах, що мали б означати українських бійців. Після короткої розмови, обміну паролями і запитань хто є хто, трійка у відповідь на фразу “Ми з 40-го батальйону” сказала: “Ну тоді, здавайтеся!”
Миттю стало зрозуміло, що це замасковані бойовики, а над тунелем навпроти з’явилося ще з десяток бойовиків. Через якихось 3 секунди після ультиматуму хтось з групи противника прицільно вистрілив в майора Вакуленка з підствольного гранатомета. Той загинув на місці. Зав’язалася перестрілка, хтось кинув димову шашку. Один з наших розвідників був поранений, впав на землю і потрапив у полон. Двоє інших бійців відступили перед силами противника, що переважали, й таким чином врятувалися. Відступаючи, вони також уникли зіткнення з бойовиками, що проїхали повз них у вантажівці на підкріплення диверсантів.
Загін Нацгвардії зрештою таки прибув на умовлене місце і кілька годин потому автомобіль командування Сектору “С” доставив нам до базового табору тіло Вакуленка. Ми з офіцерами віднесли його на 2-й поверх залізного павільйону й залишили там біля тіла загиблого днем раніше старшини 1-ї роти Валерія Єлєфтєріаді з позивним “Грек”. Понад 5 днів поспіль через блокування бойовиками траси на Дебальцеве-Артемівськ нам не вдавалося відправити тіла загиблих до моргу в Артемівську. Приміром, вантажівка УРАЛ з тілами раніше загиблих під Дебальцевим (в тому числі з нашого батальйону) потрапила під обстріл й на кілька днів застрягла у полі біля нашого віддаленого опорного пункту.
За збігом обставин, в тому покинутому УРАЛі в полі за Дебальцевим лежало тіло 32-річного старшого лейтенанта Артура Місківа — учня майора Вакуленка. Він дуже болісно переживав загибель Артура від кульових поранень в передостанній день перед оголошенням перемир’я. Кілька днів тіло Артура пролежало на морозі в нашому таборі, й якось уночі при світлі ліхтариків та під звуками розривів мін ми з майором ходили з ним прощатися. Я не міг уявити, що буквально через 2 доби не стане і самого майора, й мені доведеться нести його понівечене окривавлене тіло на носилках до залізного павільйону та знову підніматися тими страшними сходами, щоб проститися ще з одним бойовим товаришем».
Світла пам’ять Захиснику України!
У Дніпрі провалився під кригу і загинув підліток
У Нікополі дні пам’яті: 7 років тому місто втратило двох захисників-кіборгів
