Як живе Томаківська громада під час війни? Про перші дні після повномасштабного вторгнення, про переселенців і протирадіаційне укриття, яке будують тут, про вибухи, які постійно чують мешканці, про небажання стати «прикордонною» територією, про воду та про багато чого іншого розповів голова громади Іван Калашник.
Посадовець спілкувався з журналістами видання «Відомо», які підготували велике інтерв’ю з ним, передає Nikopolnews.
Томаківка – колишній райцентр на Дніпропетровщині, який географічно розташований на адмінкордоні із Запорізькою області. До складу Томаківської громади входить 34 села. У громаді проживає близько 50 000 людей. Кількість населення під час повномасштабної війни практично не змінилася. Певна частина мешканців виїхала, але прибуло й багато переселенців з інших населених пунктів. Зокрема, сюди масово їдуть люди Нікополя, Марганця та інших прибережних територій, які знаходяться під постійними обстрілами.
Як живе Томаківська громада під час війни?
Нижче – цитати з розповіді Івана Калашника.
Ми як “бек-офіс” до фронту
– У нас не дуже багато людей залишили свої домівки з початку війни. Якщо порахувати тих, хто поїхали, і тих, хто прибули, баланс “нульовий”. Ми живемо дуже близько до Нікополя, який постійно обстрілюють. Можна сказати, що ми як “бек-офіс” до фронту. Проте за нинішніми мірками громада розташована на відносно безпечній території, що приваблює людей з іншої місцевості, включаючи гуманітарні місії та внутрішньо переміщених осіб.
Про перші дні після повномасштабного вторгнення
– Фактично ми ночували на роботі, працювали у черговому режимі, будували блокпости. Вже на другий день відкрили гуманітарний штаб, почали збирати допомогу – у першу чергу військовим, які мимо населеного пункту проїжджали у зону, де велися бойові дії. Допомагали ТЦК. І почали вже приймати біженців з Донецької та Запорізької областей. Кожного ранку о 9-й годині в мене тут збиралися усі служби, і навіть сусідня громада. Десь за місяць після початку війни в нас уже була сформована територіальна оборона. Оскільки ми дуже близько до Запоріжжя, то з місцевою міськрадою ми вже тут почали будувати лінію оборони. Брали в цьому участь навіть діти і молодь, а щодо чоловіків, то вони стояли в чергах до ТЦК, щоб боронити країну.
Слово “Томаківка” було кодовим словом для військових. Я думаю, це пов’язано із тим, що з самого початку ми брендували допомогу, яку пакували дівчата у гуманітарному штабі в коробки. Писали “З любов’ю від Томаківчан” і відправляли всім, хто до нас звертався. От і закріпилося таке слово. Тим більш, що наша назва унікальна. Якщо Михайлівки, Іванівки – їх по 70 в Україні, то Томаківки лише дві – ми і невеличке село у колишньому Солонянському районі.
Про плани, які зруйнувала війна
– Проект шкільного стадіону та спортивного майданчику зупинився повністю. Інші проекти, може слава Богу, що не починалися. Були наміри провести реконструкції інших навчальних закладів, того ж дитсадка, але зараз це не на часі. Але є позитивні моменти. Скажімо у мирний час люди б не сприйняли позитивно ремонт укриттів чи бомбосховищ в навчальних закладах, бо більшості байдуже, що там у підвалах, що там каналізація тече вже 20 років – хто її бачить? А тут настав такий момент, що на це вже треба було звертати увагу. Ми з 2022 року почали там ремонти. І це не тільки підлога, закупити меблі чи пофарбувати стіни. Це у першу чергу ті комунікації, до яких руки не доходили.
“Все летить через нас”
– Ми вже звикли до якихось нічних вибухів, пострілів, кулеметних черг протиповітряних груп, які збивають усе, що летить на Запоріжжя чи Дніпро. Буває так – в нас тільки що гуділо, а у Дніпрі вже пишуть про прильоти. Ми вже звикли, що все те летить через нас. Але не по нас, бо наші поля, долини і толоки мало цікавлять ворога.
Проблема транспортного сполучення
– Деякі села настільки не мають дороги, що людям дуже важко. Ми навіть запустили безкоштовний соціальний автобус для перевезення мешканців віддалених сіл до центру Томаківки. Люди приїздять на пів дня, роблять свої справи – отримують адміністративні чи медичні послуги, торгують, а потім вже за графіком їдуть додому. Але навіть цьому автобусу проблематично вже їздити, бо в деяких місцях великий ризик перекинутися.
Але ми десь своїми силами ремонтуємо, десь до нас дослухаються власники цих доріг – а в нас це здебільше дороги обласного чи державного значення. Десь вдається довести, що якась дорога – евакуаційна чи дуже важлива. До війни звісно було набагато краще. За останні чотири роки в нас був тільки один ремонт – державної дороги Т-0420 для забезпечення евакуації, бо через підрив моста в Олексіївці біля Нікополя тепер мешканці того ж Марганця евакуюються через нашу дорогу, і нам її трохи підрихтували. А свої комунальні дороги ми намагаємося підтримувати, оскільки ними користуються навіть внутрішньо переміщені особи з нашого району. Наприклад, приїхали люди з Марганця чи Червоногригорівки, або Нікополя переночували в нас, а потім вдень їдутьна роботу. А на ніч повертаються до нас.
Про бюджет громади
– Бюджет громади в нас в принципі стабільний. У нас багато аграріїв, вони місцеві, тут зареєстровані і сплачують податки. Наскільки вистачає бюджету? Ну, так, щоб гірше не ставало. На те, щоб утримувати інфраструктуру, у тому числі ту, що лишилася від районної ради, оскільки раніше Томаківка була райцентром. Трохи вистачає і на розвиток в плані співфінансування якихось державних проектів.
Про допомогу від району та областя
– Останніми роками за допомогою ми не звертаємося. У нас із водозабезпеченням гостро стояло питання. Нас почули на рівні Києва та міністерства відновлення. Ми своїми силами справлялися. ОВА більше звертає уваги на прибережні території, які перебувають в зоні обстрілів – Марганецька, Покровська, Нікопольська, Червоногригорівська. Але ми ж їх мешканців приймаємо. Раніше субвенцію нам давали, а зараз вже і не дуже дають на забезпечення внутрішньо переміщених осіб. А інфраструктурою, яка є у громаді, користуються усі.
Про будівництво протирадіаційного укриття в Томаківці
– Це в нас опорний навчальний заклад, там є укриття на 30 осіб, але потрібно на 600 учнів у школі. Тому необхідність така є. Це один з найкращих закладів в наші громаді – сучасний. З гарним колективом, де діти отримують високий рівень знань. Але через відсутність укриття ми не можемо його запустити навіть у змішаному форматі, і діти вчяться в іншому навчальному закладі.
Крім того, будівництвом укриття ми по суті вбиваємо двох зайців. На тій території руїни стоять, там будували басейн, ступінь готовності була 90%, але в експлуатацію не ввели. І поступово ця будівля почала розвалюватися. Це небезпечно, оскільки там діти постійно бігають. “Запакувати” басейн складно, там вікон більше ніж стін. Щоб закласти ті вікна, треба фактично ще одну стіну збудувати. Тому в нас і виникла ідея цей басейн демонтувати. Тим більш, що там вже є бетонове підвальне приміщення площею 700 кв. м. Його тільки треба трохи збільшити, а копати новий котлован не доведеться. По суті, це буде підземна школа.
Про сучасну амбулаторію у Томаківці
– Амбулаторія працює у штатному режимі, постійно приймає людей. Люди навчаються, вдосконалюються. Хоча щоб її запустити довелося двох лікарів з декрету відкликати. Попросили їх вийти на роботу на другому, а не на третьому році. Навіть вирішили питання з нянями для їхніх дітей. Кадри шукаємо, навіть привозимо сімейного лікаря із Запоріжжя, щоб вона тут працювала. Взагалі ми розглядаємо Запоріжжя як постачальника не тільки медичних, а й освітніх кадрів.
Про проблему з питною водою
– Ми йдемо до того, щоб раз і назавжди вирішити це питання. На даний час нам міністерство відновлення допомогло спроектувати один масштабний проект з очистки води і очистки стоків. Обіцяють допомогти тепер його реалізувати. Ще до підриву Каховської ГЕС у нас вже було падіння рівня води, а після підриву ситуація погіршилася.
Ми почали працювати в плані осмосів, колодязів, свердловин, щоб вберегти громаду від повного зневоднення. Вже у перші дні після підриву в нас вода у мережі зникла, ми домовилися за поставки із Запоріжжям. Це була моя домовленість, і на цей пункт роздачі води приїздили навіть з-під Кривого Рогу. Паралельно ми працювали над тим, щоб встановити систему осмосу і буквально за півтора місяці ми мали перші дві станції із системою очистки води. Плюс фонди допомагали нам з бутильованою водою, фонди також наймали фури, які кожного дня мали привозити по 20 кубів води. Пів року вони привозили нам воду, ми зробили в одному з укриттів спеціальні ємності, і люди звідти постійно викачували воду.
На сьогоднішній день в нас вже 9, а може й 10 установок осмосу. Якщо рахувати навіть 3 літри (а я рахував навіть 10 літрів) на людину на добу, то ми маємо навіть і запас. Це якщо брати Томаківку, яка залишилася без централізованого водопостачання. Вода безкоштовна, до нас за нею їздять і з Марганця, і з сусідніх громад. Ми не забороняємо нікому.
Про боротьбу зі сміттєзвалищами
Люди збираються і самотужки їх прибирають. Усі ми беремо рукавиці, вдягаємо і йдемо прибирати сміття. Якщо знаходимо упаковку від “Нової пошти” – це “джекпот”. Тоді ми знаємо, хто замовляв і коли. Таких людей ми робили “відомими”, поліція складала на них протоколи. Таким чином ми трохи побороли стихійні сміттєзвалища.
Паралельно ми прийняли програму боротьби зі сміттєзвалищами, найняли техніку, заключили договір із полігоном у Нікополі і вивозимо туди централізовано сміття. У нас є два сміттєвози, розставили по селах сміттєві баки, які нам фонди закупили. Тепер намагаємося збільшити клієнтську базу, що хоча б пів села платили за сміття. Тоді буде стабільно і комфортно усім. Боремося тепер з неплательщиками, або тими, хто кажуть: “А у нас немає сміття”. Хоча всі ходять до магазинів. І той, хто ходить, просто не може не мати сміття.
Про домашнє насильство
– Ми створили спеціальний відділ із психологом, оскільки більше працюємо на попередження таких ситуацій, ніж на їхню ліквідацію. Хоча в нас є і спеціальні кімнати для осіб, які потребують захисту та допомоги. Якщо хтось дружину образив, або, навпаки, чоловіка хтось з дому вигнав. В мене був один випадок. Подружжя – чоловік та дружина, яких направили на громадські роботи. Читаєш, що чоловікові присудили 30 годин громадських робіт, а дружині 40 годин. То одразу розумієш, хто в родині головний.
Про відділ супроводу ветеранів
Відділ супроводу ветеранів розпочав роботу нещодавно. Співробітники працюють по селах, приймають людей, опікуються ветеранами. Їм поставлено завдання вийти на рівень одного з найкращих відділів в області. Намагаємося всіляко підтримувати людей. Бо у містах більше всіляких громадських організацій, об’єднань, і вони більш локалізовані. А в нас їх небагато, ветеранів, і важливо, щоб вони із собою щось не зробили, або не спилися, бо вони нам дуже потрібні. Потрібні нашій громаді. У нас є програма підтримки поранених, кого вже вивели поза штат на 860 грн, вони ще й інвалідність не отримали. Ми виділяємо допомогу до 50 тис грн – може комусь більш кращий протез треба поставити, чи щось інше.
Про допомогу родинам захисників
– Родинам захисників ми раз на рік видаємо фінансову допомогу у 5 тис. грн, а от всілякі продуктові набори ми не роздаємо. Трішки попрацювали з цим у 2022 році, але загалом люди в нас не голодують. Ми більше допомагаємо, щоб люди мали необхідне для домогосподарств. Комбікорм для худоби, крапельне зрошування для теплиць – таку допомогу ми практикуємо. У тому числі родинам військових. У нас до речі повного списку немає, нам ніхто його не дає, а ще є ті, хто мобілізований був не з нашого військкомату. Але у будь-якому випадку стараємося одне одному допомагати.
Про перейменування топонімів
– Намагаємося дослухатися до думки мешканців у цьому питанні. Підходять переселенці і кажуть: “Вам пощастило. У вас хоч Калашник питає, як вулиці назвати, а у нас в Марганці ніхто нікого і не питав”. Я пережив один період перейменувань, люди збиралися, до мене приносили пропозиції, і я в цей процес не втручався. Хай буде так, як хочуть люди. Були випадки, коли люди назбирали підписів однакову кількість. Половина вулиці були за Яблунева, а друга половина – за Єдності. У підсумку вулиця пересварилася між собою. Я прийшов і сказав: “Ну яка ж ви тоді Єдності, будете Яблуневою”. Червоноармійську перейменували у Світлу, щоб вже нікому не хотілося міняти назву. Був приклад і справжньою єдності, коли перейменували вулицю на честь загиблого героя з нашої громади. Там люди зібралися, вирішили, підійшли до батька і матері хлопця, отримали їхню згоду, і проблем не виникло.
Про інвестиційний потенціал для післявоєнної відбудови
– Я сподіваюсь, що такий потенціал є. Я реально дивлюся на речі. Враховуючи наше місце розташування, дуже б не хотіли стати “митною територією”. Ми ж розуміємо, що агресор, який захопив половину Запорізької області, так просто її не віддасть. Вони там вже землю роздарили, квартири. Я дуже сподіваюся, що цього не станеться. Щодо інвестиційної привабливості, ми ж розуміємо, що багато житла зруйновано у Донецькій і Запорізькій області, людям немає куди повертатися. Деяким людям буде боляче туди повертатися. І якщо там їх вже нічого не тримає, то вони залишатимуться тут. Це і є інвестиційна привабливість, бо наші найбільші інвестиції – це люди.
Про програму «Пліч-опліч» і побратимство
– Нас засватали у цьому проекті без нашого відома, але нам дісталася дуже цікава громада – місто Переяслав Київської області. Історичне місце, де Богдан Хмельницький підписував угоди. Я не знаю, хто нам підбирав партнерів, але ми отримали справжнє місто-побратим. Ми дуже схожі і у плані людей, і у плані культурних цінностей. У нас навіть суржик однаковий, використовуємо одні й ті самі слова. Ми задоволені і вже підписали меморандум. Вони були в нас у гостях, ми їздили до них. Про матеріальну співпрацю поки не йдеться, а от у культурному плані і з точки зору обміну досвідом вже співпрацюємо. Знаєте, якщо тобі навіть вчасно підкажуть, як робити не треба, то це багато чого варте.
Про козацькі традиції у Томаківці і мобілізацію
– На конях ми не їздимо, у шароварах не ходимо, але волелюбні і завжди готові стати на захист країни. В нас один з найкращих показників в Україні і по мобілізації, і по обліку військовозобов’язаних. Тож в сенсі прагнення до волі ми зберігаєм козацькі традиції.
Про головні цілі і завдання на найближчий час
– Щараз живеш одним днем переважно. Нічого на голову не впало – вже добре. Головні цілі – це водоочищення, забезпечення водою, тобто повна автономія навіть від обласної влади, у питанні водозабезпечення. У тому числі у сусідніх громадах – бодай якщо не питною водою, але технічною забезпечити для теплиць, вирощування сільгосппродукції. Села більш трудолюбиві в цьому питанні, ніж селища, тому хочеться допомогти їм, підштовхнути до більшого розвитку.
Ще новини Нікопольщини: Томаківська громада отримала нову утеплену цистерну для перевезення води від Швейцарії (фото)
Коментарі закриті.