«Передайте Нікополю великий привіт… Нікополь – це місто-герой. Про нього має знати весь світ!»…. – кричала Тетяна Григорівна, почувши, що Кристина говорить з журналістом… Не втрималася, попросила слухавку, аби теж сказати пару слів… Їх там декілька десятків людей з Нікополя і вони дуже сумують за рідним містом. Намагаються триматися одне одного і жити спільною «нікопольською сім’єю» на чужині… Так – легше.
Кристина Брюткіна виїхала з Нікополя у 2022 році. Коли місто почали регулярно обстрілювати російські війська. Вона – мама трьох дітей, яких виховує сама. Без п’яти хвилин дипломований медик. Надає професійні послуги косметолога, вже відкрила власний кабінет. А ще Кристина – творча людина. В Ужгороді, куди зараз привела її доля, вона грає у театрі переселенців «УЖіК»….
Nikopolnews, дізнавшись про акторську діяльність Кристини Брюткіної зі ЗМІ, знайшов її, познайомився із землячкою і взяв інтерв’ю. У нас вийшла дуже цікава і тепла бесіда. Змістовна і зворушлива. Місцями – до сліз.
Мама трьох дітей з Нікополя грає у театрі переселенців в Ужгороді – тепла розмова про життя в евакуації, творчість і мрії про дім
Кристина Брюткина зараз живе в Ужгороді
“Все життя прожила у Нікополі”
– Кристино, розкажіть трохи про себе. Чим ви займалися в Нікополі?
– Я корінна нікопольчанка. Все своє життя до повномасштабної війни прожила у Нікополі. Навчалася у 15-й гімназії. З дитинства займалася творчістю. Відвідувала музичну школу, де навчалася грати на фортепіано і скрипці. Також займалася у театральній студії «Дебют» у Будинку дитячої та юнацької творчості. Ми дуже часто брали участь у різноманітних конкурсах, їздили по Україні, завойовували Гран-прі…. Взагалі я з циркової родини. Мої батьки мають власний цирк. І постійно гастролювали. Коли я виросла, пішла працювати до них. Офіційно працювала дресирувальницею – з голубами. Але фактично виконувала дуже багато інших завдань, допомагаючи батькам. Навіть коли у мене народилася перша дитина, я ще працювала у цирку і гастролювала. Але потім завагітніла вдруге і народила двійню! Звісно, з трьома дітьми я вже не могла продовжувати цю діяльність і тому повернулася в Нікополь. Треба було чимось займатися, якось заробляти на життя, реалізовувати себе. Я пройшла курси шугарингу і депіляції. Відкрила свій кабінет. Він називався «Версаль». Три роки так пропрацювала. Мала успіх, багато клієнтів. Згодом навіть і сама вже проводила курси, їздила на різноманітні змагання, вчила дівчат…
Все було добре. Але потім стався ковід. Клієнтів різко поменшало… А за ковідом – повномасштабна війна… Я попри все намагалася триматися на плаву. Поки в Нікополі ще не стріляли, продовжувала працювати. Активно вела сторінку в Інстаграмі проводила фотосесії, різноманітні флешмоби… Але, на жаль, почалися обстріли. Клієнтів у мене практично зовсім не стало, бо люди виїжджали… Коштів не вистачало катастрофічно. Життя зруйнувалося… Обстріли – стрес, відчай, страх. Життя зупинилося… Тоді я вирішила вчитися. Аби надалі професійно реалізовувати себе в бьюті-сфері. Здала НМТ і вступила до Нікопольського медичного коледжу….
Евакуація: людей вивозили організовано
-А як і коли ви виїхали з Нікополя? Чому саме до Ужгорода?
-Я тут в евакуації з трьома дітьми і бабусею, якій 82 роки.
Кристина в евакуації з трьома дітьми і старенькою бабусею
А відбувалося все так… Коли почалися обстріли, квартальна на Новопавлівці, де жила бабуся, запропонувала евакуацію. Людей вивозили організовано.
Спочатку поїхали мої бабуся і мама. Вони навіть не знали, куди їх везуть.
З’ясувалося, що до Ужгорода. Тут їх поселили у реабілітаційному центрі. Він називався ДУ «НПМЦ Реабілітація» – це унікальний центр для людей із захворюваннями бронхо-легеневої системи. А вже на другому етапі евакуації виїхали ми з дітьми. І нас теж привезли до цього ж центру…
Нікопольців заселили до реабілітаційного центру
Всього нікопольців у центрі було десь 60. Ми прожили там два роки. Нас дуже гарно прийняли, допомагали нам, піклувалися про нас. Люди, які виїхали – переважно літні. Дуже багато нам допомагала, зокрема, Тетяна Андріївна Александрович, яка очолювала відділення. Ми їй дуже вдячні.
“Живемо однією «нікопольською сім’єю»”
-А потім центр реорганізували… Об’єднали його з Харківським фармацевтичним університетом. І перед нами усіма постала перспектива опинитися на вулиці, бо нас виселяли… Нам пропонували різні варіанти. В інших містах і селах Закарпаття можна було розселитися… Але ми вже так звикли одне до одного. Нам дуже не хотілося розлучатися. Тому ми шукали варіант, аби залишитися разом. Підключали і журналістів, і навіть омбудсмена. Не всі витримали цей «марафон». Частина людей повернулися в Нікополь… А щоб ви розуміли, для декого з нас це вже була не перша евакуація, а друга і навіть третя. Вже декілька разів люди змушені були починати життя з нуля… І от, не будучи готовими знову щось шукати, облаштовуватися на новому місці, деякі люди поверталися під обстріли… Наприклад, одна родина у нас була з Донецька. До повномасштабної війни вони жили у містечку для переселенців у Нікополі. Потім разом з нами потрапили до Ужгорода. А коли почалися ці проблеми з центром, вони вирішили повертатися до Нікополя. У своє, вже рідне модульне містечко.
Це був дуже стресовий період…
Ну, а ті з нас, хто дійшов, до кінця марафону, таки добилися свого. Нас поселили в гуртожиток в Ужгороді. Ми живемо тут і зараз. Нас близько 20 людей тут… Живемо однією «нікопольською сім’єю». У нас тут свій маленький світ, ми підтримуємо одне одного, допомагаємо, чим можемо. Серед нас є люди з інвалідністю, літні – як моя бабуся. Тримаючись разом, нам легше виживати тут…
“Перші півроку жили на валізах, а діти плакали щовечора”
-Так, я розумію. А взагалі, Кристино, чи важко було адаптуватися в Ужгороді? Що було найскладніше для вас особисто?
-Перші півроку діти плакали щовечора, і питали, коли ми вже поїдемо додому. У той час ми «жили на валізах». Здавалося, що ось-ось, ну якщо не завтра, то післязавтра щось зміниться і ми повернемося… А коли я зрозуміла, що це не так, що «ось-ось» затягується, вирішила жити одним днем. Просто проживати щодня повне життя. Діти пішли тут до школи, я записала їх у гуртки і секції…
Діти Кристини ходять до школи і відвідують гуртки в Ужгороді
Ніби почали звикати. Але все одно, – нечебто живеш тут, а душею і мозком ти залишаєшся у Нікополі… Щодня читаєш новини – що там і як. Стежиш… Що, куди прилетіло… Чи цілий ще твій дім… До речі, нашу квартиру (в районі «Владі») теж не оминуло. І не раз. На щастя, пошкодження незначні – тільки побило вікна…. А нещодавно ось згоріла «Стара Гавань». Я так плакала!… Разом з нею згоріла часточка моєї душі…
Це важко морально – знати, що твоє місто нищать щодня.
Я почала шукати можливість якось відволікатися, якусь віддушину мати хотілося… Як вже говорила раніше, творчість має велике значення для мене. Тому рухалася саме у цьому напрямку… Шукала, де зможу себе реалізувати.
Нова сторінка життя в Ужгороді – театр
– І знайшли театр, так?
-Саме так. Але все почалося ще тоді, коли я побачила афішу вистави “Король Лір”, і зрозуміла, що хочу її відвідати. Я прийшла на виставу у філармонію, подивилася і була вражена, дізнавшись, що це аматорський театр. Адже рівень був дуже високий. Я побачила на сцені професійних акторів, від гри яких отримала справжнє задоволення… Ще тоді у мене промайнула думка – можливо, піти до них, попроситися, бо я ж маю акторський досвід… Але в той момент я ту думку відігнала, вирішивши, що я так гарно грати не зможу…
Але влітку 2024 року я все ж таки приєдналася до театру. Коли побачила оголошення про новий набір, вирішила спробувати….
Кристина Брюткіна на сцені разом з іншими акторами
Що відомо про театр для переселенців «УЖіК», у якому грає Кристинга Брюткіна: довідка від Nikopolnews
Театр-студія переселенців “УЖіК” — культурний проєкт, створений в Ужгороді на початку повномасштабного вторгнення Росії В’ячеславом і і Юлією Єгоровими. Його акторами стали переселенці з різних міст України, багато хто з яких раніше не мав досвіду виступів на сцені. Театр вже презентував кілька вистав і навіть побував з на гастролях у Великобританії.
Історія театру почалась з того, що на початку російського вторгнення місцевий активіст В’ячеслав Єгоров розклеїв по місту листівки про кастинг для створення театральної вистави. Він як раз закінчував режисерське відділення Ужгородського інституту культури і мистецтв і планував поставити п’єсу Вільяма Шекспіра «Король Лір» у якості дипломної роботи.
Відгукнулося дуже багато бажаючих. На одну роль претендували 12 людей. Серед претендентів було багато переселенців, адже Ужгород тоді нагадував метро – сюди їхали люди з різних куточків країни.
Прем’єра «Короля Ліра» відбулась в Ужгороді вже 26 травня 2022 року.
Після успішних гастролей по Україні, взимку 2023 року «УЖіК» було запрошено до Великобританії. І актори-аматори зібрала аншлаги на у Королівському Шекспірівському театрі у Стретфорд-на-Ейвоні , де театр “УЖіК” дав три вистави за п’єсою Вільяма Шекспіра “Король Лір”.
Театралів з України нагородили прапором від Королівського Шекспірівського театру RSC, який зберігався в кабінеті художнього керівника театру у Стретфорд-на-Ейвоні.
А документальний фільм «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» про наших акторів-аматорів, мандруючи фестивалями, облетів світ”.
У 2023 році прем’єра цього фільму відбулася у Лос-Анджелесі.
“Було цікаво, чому до Великобританії запросили саме нас. Я не знаю відповіді на це запитання. Думаю, що наша вистава була цікава тим, що в ній грають люди, які розуміють, що таке трагедія, і розуміють, що трагедія на папері і трагедія в житті — це зовсім різні поняття. Коли глядач дивиться трагедію, створену штучно на папері, але яку грають люди, які переживають цю трагедію, які фактично знають, що таке трагедія в житті, думаю, що саме це і є тим головним стержнем, який і дозволив нам створити виставу “Король Лір” Вільяма Шекспіра, найвеличнішу трагедію майстра”, — розповідав журналістам режисер В’ячеслав Єгоров
«Перші півроку жили на валізах з відчуттям, що повернемося ось-ось». Мама трьох дітей з Нікополя грає у театрі переселенців в Ужгороді – тепла розмова про життя в евакуації, творчість і мрії про дім
“Не вірилося, що це взагалі можливо, але англійці прийняли нас. Вони зробили все необхідне для нашого проєкту. Навіть створили декорації прямо там, на місці, щоб нам не потрібно було везти звідси. Квитки на виставу купували різні компанії. На нас навіть приїхали дивитися внуки королеви”, — розповідала продюсерка Юлія Єгорова
Окрім «Короля Ліра» у театру «УЖіК» є пʼєса Семюеля Бекета «Чекаючи на Ґодо».
«Післявоєнна тематика Другої світової війни дуже актуальна в наш час у формі театру абсурду. Ірландець-переселенець Семюель Бекет, якого називають засновником цього театрального напрямку, написав цю п’єсу французькою мовою для ширшого розуміння. Він розкрив абсурдність життєвих обставин людини післявоєнного часу», – пояснюють в театрі причину саме такого вибору
У своєму репертуарі театр-студія переселенців має також пʼєсу «Маклена Ґраса» Миколи Куліша за постановкою Леся Курбаса.
“Це – остання робота курбасівців, після якої їх було страчено”, – озвучили історичний факт в театрі.
“Усе це надзвичайно актуально сьогодні. Наша праця є намаганням інтегрувати у мирне життя акторів-переселенців зі всієї України: Харків, Луганськ, Ялта, Запоріжжя, Кривий Ріг, Одеса, Нікополь. Але є серед нас і ужгородці, які стали базою та підтримкою театру-студії. Ужгород нас обʼєднав на краю війни, на краю України”, – розповідають театрали-переселенці
Актори кажуть, що театр для них став терапією, розрадою, а колеги по сцені – ніби друга сім’я.
«УЖІК» не має постійного фінансування. Існує завдяки спонсорській підтримці. По-суті це волонтерський проєкт – актори не отримують заробітної плати.
“Ці півтори години, що триває вистава, я знаходжуся ніби в іншому світі”
-Я дуже люблю театр, взагалі люблю ходити до театру, бо я наповнююся енергією, цим творчим досвідом. Мої очікування — отримати задоволення від того, що я роблю. Вийти на сцену і показати всю нашу працю, бо ми дуже багато працюємо. Коли я приходжу сюди, то відчуваю себе, і забуваю, що є війна. На цей маленький час я поринаю в цю творчість, якої була позбавлена через війну. Ці півтори години, що триває вистава, я знаходжуся ніби в іншому світі. Серед нас є люди з Харкова, Запоріжжя, Ірпіня, Алчевська. А ще є пан Андрій з Ялти. Ми справжній театр переселенців… – продовжує свою розповідь наша співбесідниця Кристина Брюткіна, яка грає роль Лакі у виставі “В очікуванні Ґодо”
Нікопольчанка Кристина Брюткіна грає роль Лакі у виставі “В очікуванні Ґодо”
Її дебют відбувся минулої зими в Ужгороді. Вже були гастролі до Тернополя.
А сьогодні Кристина виступає у Львові. Виступ там відбувається 25 травня.
“Будівля коледжу згоріла, але він продовжує працювати”
-Театр – це захоплення, хобі. А як ви заробляєте на життя в Ужгороді?
-Майже весь час, поки ми живемо тут, я не працювала. Адже я навчалася. Причому на бюджеті. І дуже старалася!
Наша група 1с-22 почала навчання вже під час війни та випускається під час війни. Ви знаєте, що згоріла будівля коледжу, згорів інвентар, а також всі шкільні атестати, що знаходилися у підвалі.
Але коледж продовжує жити та працювати: у нас дуже кваліфіковані, гарні викладачі, що наразі знаходяться, хто в Нікополі, як наш куратор Касьянова Наталя Василівна, хтось за кордоном. А наш викладач з хірургії Журавльова Тетяна Леонідівна також живе в Ужгороді.
Через місяць у мене екзамени.
Заняття у Нікопольському медичному коледжі проводяться онлайн
Початок професійної діяльності в Ужгороді
І от тільки зараз я починаю, точніше відновлюю, свою професійну діяльність. Зараз дуже багато благодійних проєктів для ВПО, можна отримувати гранти на відкриття бізнесу чи навчання. Мені вдалося отримати грант на навчання від БО «SOS Дитячі містечка». Я пройшла базовий курс косметології. І відкриваю свій кабінет. Можу надавати різноманітні косметологічні послуги. Візаж, брови, епіляція тощо… Практично весь спектр для жінок і чоловіків. У мене вже є клієнти. До речі, серед них є військові. Справа у тому, що їх часто під час реабілітації дерматологи направляють до косметологів на уходові процедури. Адже на фронті, під час життя в окопах, шкіра дуже страждає, починаються різні шкірні захворювання… Потрібне відновлення.
Таким чином, зараз у мене дуже відповідальний період. І закінчення навчання, і початок професійної діяльності в Ужгороді. Сподіваюся, у мене все вийде…
(познайомитися детальніше з діяльністю Кристини можна на її інстаграм-сторінці @kristi_briut
“Мені дуже хочеться брати участь у відбудові Нікополя”
-Кристино, ми вам щиро цього бажаємо! І наостанок, якщо дозволите, непросте, мабуть, питання. Чи плануєте ви повернутися у Нікополь?
-Мені ДУЖЕ хочеться повернутися до свого дому, до своїх рідних… Звісно, якщо буде така можливість, якщо припиняться обстріли, я повернуся. Дуже хочеться брати участь у відбудові міста. Я знаю, яким воно було квітучим… Воно заслуговує на найкращу долю – на те, щоб його відбудували! Минулого літа я їздила в Нікополь. І цього літа, коли буду здавати екзамени у Дніпрі, обов’язково заїду в Нікополь. Дітей, звісно, не візьму з собою. Але сама – так, обов’язково. Бо дуже сумую за Нікополем…
******
«Нікополь – місто-Герой, який росіяни обстрілюють ЩОДНЯ з Енергодара! Нікополь – це місто козацької слави, там обирали гетьманом Богдана Хмельницького! Люди, які живуть у Нікополі – Герої! – голосно, щоб ми почули, каже хтось поруч з Кристиною
Це Тетяна Григорівна Букрєєва. Вона 30 років пропрацювала у музичній школі Нікополя. Теж творча людина. Тут у неї немає з собою інструмента. Їй дозволяють пограти у філармонії, – пояснює Кристина і передає слухавку своїй сусідці
Ми декілька хвилин розмовляємо з Тетяною Григорівною. Вона розповідає нам, що у неї розривається душа, що Нікополь – найкраще місто на планеті, і що про нього має дізнатися весь світ.
Раніше ми писали: Уродженець Нікополя став найкращим баристою України і представить країну у Швейцарії
Коментарі закриті.