Вона вже більше 17 років у правоохоронних органах, з яких понад три з половиною працює під щоденними обстрілами, адже живе і служить у прифронтовому Нікополі. Вона виховує маленького сина і захоплюється літературою – навчається на письменницькому курсі, пише новели і мріє написати книгу. Її батько, брат і чоловік – Захисники. Також на передовій багато друзів. На питання, чи не хотіла б вона кудись виїхати і знайти більш безпечну роботу, вона відповідає, що не може бути в безпеці, коли її рідні ризикують життям. Попри те, що жахливі наслідки російського терору вона бачить щодня – вони не стали для нею рутиною. Адже під формою поліцейської таке ж серце як у всіх, і йому теж болить..
Знайомтесь, Олена Крамаренко – старша інспекторка з комунікації Нікопольського районного управління поліції.
Nikopolnews поспілкувався з пані Оленою, і сьогодні, в річницю початку великої війни, публікуємо інтерв’ю. Говорили про перший день повномасштабного вторгнення, про життя і роботу під час війни, про злочини росіян у Нікополі, про найскладніші моменти служби сьогодні і про те, що дає сили жити та працювати…
В матеріалі багато фото з обстріляного Нікополя. І багато інформації, яка змушує задуматися….
Трохи про себе – для знайомства з читачем
Олена Крамаренко, фото надане редакції Nikopolnews героїнею матеріалу
«Життя дуже мудро поєднало в одній професії мою дитячу мрію та любов до слова»
– Пані Олено, Нікополь – ваше рідне місто?
Так, можна сказати, що Нікополь — це моє рідне місто. Хоча я народилася на території Нікопольського району та навчалася у сільській школі, однак після закінчення Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ у 2012 році я прийшла працювати саме у Нікополь. Тут сформувалося моє професійне становлення і проходить вся моя служба.
– Скільки років ви вже в правоохоронних органах і скільки з них займаєте посаду старшої інспекторки з комунікації Нікопольського районного управління поліції?
У правоохоронних органах я понад 17 років — у серпні цього року буде вже 18 років служби. На посаду старшої інспекторки з комунікації Нікопольського районного управління поліції мене було призначено у січні 2023 року.
– Чому вирішили колись обрати саме цей шлях, і чи не пошкодували?
Поліцейською я мріяла стати ще з третього класу. Пам’ятаю, як під час випуску з початкової школи ми писали листи першій вчительці про те, ким хочемо бути в майбутньому. Тоді я написала, що мрію стати міліціонеркою — саме так тоді називалася ця професія. Водночас у старших класах у мене з’явився виразний гуманітарний нахил: я дуже любила літературу, історію, українську мову, із задоволенням писала твори. Серйозно замислювалася над вступом до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара на факультет журналістики. Я навчалася у невеликій сільській школі, але завжди прагнула більшого. Зрештою, зваживши всі обставини та перспективи, обрала Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ — професію, яка давала чітке розуміння майбутнього і можливість реалізувати себе у службі. Проте любов до слова нікуди не зникла. Уже в університеті я активно займалася науковою діяльністю, брала участь у конференціях, виступах, писала роботи. І сьогодні, працюючи у сфері комунікації, я розумію, що цей внутрішній потяг до письма і взаємодії з людьми зрештою знайшов своє місце. І ні, про свій вибір я не шкодую. Можливо, просто життя дуже мудро поєднало в одній професії мою дитячу мрію та любов до слова.
Про початок повномасштабної війни
«Це важко згадувати. Ми навіть не встигли побачитися. Він не збирав речі довго, не продумував нічого — просто взяв найнеобхідніше. Буквально за годину-дві він уже був у військкоматі»
– Пам’ятаєте перший день повномасштабної війни? Яким він був особисто для вас?
Так, звісно, пам’ятаю цей день дуже чітко. На той момент я мешкала неподалік від Нікопольського районного управління поліції та працювала старшою дізнавачкою сектору дізнання. Близько п’ятої ранку зателефонували з чергової частини — піднімали всіх по тривозі. Пролунали слова: «Почалася війна». Я жила тоді разом із сином, йому було п’ять із половиною років. Одразу викликала таксі, зателефонувала тітці, розбудила її. Вони з братом швидко приїхали до нас і залишилися з моєю дитиною, з усіма необхідними документами. Ми до кінця не розуміли, що саме відбувається, але вже було відчуття, що життя змінюється назавжди. Я буквально за 20–30 хвилин зібралася та пішла до управління. Далі діяла згідно з вказівками керівництва. Ми заступили на службу, отримували зброю й готувалися до захисту нашого міста.
Пам’ятаю, що вже коли я заступила на службу, мені зателефонував тато. Він — учасник АТО, у 2014–2016 роках проходив службу на Донбасі. У слухавці я почула, що він уже збирається і виїжджає до військкомату. Це важко згадувати. Ми навіть не встигли побачитися. Він не збирав речі довго, не продумував нічого — просто взяв найнеобхідніше. Буквально за годину-дві він уже був у військкоматі, з речами, готовий знову стати на захист України. Того ранку кожен із нас просто робив те, що мав робити.
– Чи одразу прийшло усвідомлення, що це війна і що вона не закінчиться через тиждень?
Чесно кажучи, на той момент я навіть не замислювалася, наскільки це надовго — чи закінчиться за тиждень, чи триватиме роками. Такі думки просто не встигали з’являтися. Я чітко розуміла одне: маю забезпечити безпеку своєї дитини і зробити все можливе для безпеки свого міста. Це було те, що я могла і повинна була зробити в той момент. І продовжую робити сьогодні.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
«Україна — найкраща країна. І шукати безпеки десь в іншому місці для мене немає сенсу. Я залишаюся тут стільки, скільки буде потрібно»
– Я ж правильно розумію, що жінка-поліцейська не може виїхати за кордон під час воєнного стану? Чи були тоді, у перші дні, розгубленість, страх? Особливо, коли ще не було достеменно зрозуміло, що відбувається, що далі і які масштаби? Чи не виникло тоді бажання звільнитися, десь сховатися, втекти? Як ви долали ці емоції, якщо вони були?
Чесно кажучи, ні тоді, ні протягом усього часу повномасштабної війни у мене не виникало думок про виїзд за кордон. Я знала, що потрібна тут — своїй родині і своєму місту. Мій брат — поліцейський, учасник АТО, і я розуміла, що він одразу стане на захист країни. Батько — також учасник АТО. Тут залишалися моя мама і мій син. Я не могла просто зібратися й поїхати в безпеку, залишивши їх. Я свідомо прийняла рішення залишитися. З огляду на те, з якої я родини, хто мої рідні і які в нас цінності, іншого варіанту для себе я навіть не розглядала. І я не шкодую про це. Я переконана: моя Україна — найкраща країна. І шукати безпеки десь в іншому місці для мене немає сенсу. Я залишаюся тут стільки, скільки буде потрібно. Особисто для мене питання виїзду ніколи не стояло — мені просто немає куди їхати. Усі мої рідні тут. Деякі подруги виїхали, і я дуже за ними сумую. Але ми домовляємося зустрічатися на території України, коли з’являється така можливість.
Про роботу під час війни у Нікополі
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
«Найважче — це коли ти їдеш містом і пам’ятаєш: ось тут загинула людина, тут — жінка, тут — чоловік, тут — 16-річна дівчина»
– Наскільки сильно змінилася ваша робота, і взагалі робота поліції, під час повномасштабної війни? Що стало головним викликом для правоохоронців і для вас особисто?
Робота змінилася кардинально. Вона стала набагато відповідальнішою, складнішою і, безумовно, небезпечнішою. Я не можу говорити за всіх поліцейських, але для мене особисто головним викликом стали постійні жорстокі обстріли людей і житлових будинків. Особливо важко, коли це відбувається вночі, коли люди просто сплять, або вдень — коли йдуть на роботу чи займаються звичайними справами.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Працюючи старшою дізнавачкою, я виїжджала у складі слідчо-оперативної групи та допомагала документувати воєнні злочини. Уже на посаді старшої інспекторки з комунікації я також буваю на місцях обстрілів, фіксую роботу поліцейських, знімаю наслідки атак, готую матеріали до публікації. І, мабуть, найважче — це коли ти їдеш містом і пам’ятаєш: ось тут загинула людина, тут — жінка, тут — чоловік, тут — 16-річна дівчина, тут хтось згорів у власному автомобілі. Місто ніби всіяне ранами, які ти бачила на власні очі.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Ти пам’ятаєш ці місця не просто як адреси. Ти пам’ятаєш фотографії, дати реєстрації, обставини, деталі. Бо саме ти їх обробляєш, публікуєш, знаєш історію від моменту фіксації злочину до трагічного завершення. І кожен такий випадок залишає слід. Саме тому головний виклик — залишатися зібраною та професійною, навіть коли все це проходить крізь тебе особисто.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Мабуть, уміння залишатися зібраною сформувалося ще на початку моєї служби. З 2012 по 2016 рік я працювала оперуповноваженою з розшуку безвісти зниклих осіб. Через мене проходили справи учасників АТО, які зникали на території Донецької та Луганської областей, і, на жаль, у більшості випадків згодом підтверджувалася їхня загибель. Найскладніше було викликати рідних і в процесі розмови повідомляти, що їхньої близької людини більше немає. Перші такі справи були надзвичайно важкими — хотілося просто плакати разом із ними.
З часом ти вчишся вимикати емоції в момент роботи. Спочатку — виконати завдання, бути чіткою і зібраною. А вже потім — дозволити собі відчути. Можливо, саме цей досвід допомагає сьогодні триматися, коли знову доводиться бачити й переживати людський біль. Тому що за формою поліцейської таке ж серце і йому теж болить.
«Загальна криміногенна ситуація залишається складною, але до неї додався величезний пласт воєнних злочинів»
– Як, на ваш погляд, змінилася структура злочинів під час війни? Чи змінилася? Можливо, є якісь тенденції (чогось стало більше, а чогось менше)
Основний масив проваджень сьогодні — це воєнні злочини. Йдеться про факти загибелі та поранення цивільних, зниклих безвісти, руйнування житлових будинків, об’єктів цивільної та критичної інфраструктури. Саме ця категорія стала найбільшим навантаженням для слідчих і оперативних підрозділів. Зросла і кількість шахрайств. На жаль, війна не зупинила людей, які намагаються наживатися на чужому горі. Правоохоронці постійно працюють над викриттям таких злочинів.
Водночас традиційні для мирного часу кримінальні правопорушення нікуди не зникли. Продовжують реєструватися крадіжки, грабежі, розбої, умисні вбивства, тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Тобто загальна криміногенна ситуація залишається складною, але до неї додався величезний пласт воєнних злочинів. Фактично обсяг роботи значно зріс, адже всі ці провадження потребують обов’язкової фіксації, розслідування та процесуального супроводу. Саме це сьогодні і є одним із головних викликів для поліції.
«Після виклків на два смертельні обстріли поспіль, коли я вже опинилася в машині, умовно в безпеці, мене просто накрило. Я сиділа і плакала»
– Війна – це жахіття щодня. Але, можливо, була подія (або події), яку ви можете назвати найстрашнішою за ці 4 роки?
Певно, найстрашніше у війні — це не одна подія, а те, що таких днів було багато. Але є моменти, які закарбувалися особливо. Пам’ятаю один із перших виїздів на багатоповерхівки по вулиці Трубників після обстрілу «Градами». Тоді загинули люди. Усі працювали дуже швидко — огляди, фіксація, спілкування з потерпілими, документування. Було відчуття розгубленості, бо масштаби трагедії вражали. Пам’ятаю чоловіка, який розповідав, що напередодні раптом вирішив поїхати до родичів у село. А його ліжко стояло саме біля зруйнованої стіни. Тоді я вперше так гостро відчула, що когось доля береже, а когось — ні.
Один із найскладніших днів був тоді, коли за короткий проміжок часу довелося виїжджати одразу на дві адреси. Спочатку — загибель жінки на перехресті міських вулиць. Працювали з групою, фіксували наслідки. І вже під час роботи надходить ще одне повідомлення — жінка загинула від удару дрона у власному дворі. Ми завершили роботу на першій локації та поїхали на другу. Після цього я виконала всю необхідну роботу — обробила матеріали, підготувала текст, передала інформацію. І лише коли опинилася в машині, умовно в безпеці, мене просто накрило. Я сиділа і плакала. Бо поки ти в процесі — ти зібрана. А коли з’являється можливість видихнути, емоції наздоганяють.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Був і момент, коли я не доїхала кілька метрів до блокпоста — і туди стався приліт дрона. Це було ніби у сповільненій зйомці: цивільна людина на велосипеді, вибух, пожежа. Я зупинилася, повідомила чергову частину, бо розуміла, що можуть бути поранені. І буквально за кілька хвилин стало відомо, що в напрямку блокпоста летить ще один дрон. Тоді постраждав поліцейський. Після таких випадків починаєш інакше ставитися до часу, до запізнень, до випадковостей. Іноді розумієш: є речі, які від нас не залежать. Але є те, що залежить — виконати свій обов’язок. Мабуть, саме це і допомагає триматися.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
– Що вам найскладніше морально переживати?
Найскладніше для мене — це усвідомлення того, що я не можу нічого змінити в моменті. Я не можу повернути людині життя. Я не можу скасувати той обстріл. Моя робота — максимально точно задокументувати цей жах таким, яким він є. І інколи це морально дуже важко. Коли ти бачиш загиблих людей, понівечені тіла, зруйновані будинки. Коли виїжджаєш на місце і розумієш, що ще кілька хвилин тому тут було звичайне життя.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Бувають моменти, які залишаються в пам’яті назавжди. Ти стоїш, працюєш, фіксуєш, хоча всередині все стискається. Але ти не маєш права зупинитися. У тебе є конкретний час, конкретне завдання — зробити так, щоб правда була збережена. Тому що документування воєнних злочинів — це надзвичайно важливо. Це не просто службова робота. Це матеріали, які зберігатимуться роками. І я щиро вірю, що настане момент, коли вони стануть доказами в міжнародних судах, а винні понесуть покарання.
Мабуть, саме це мене і тримає. Розуміння, що моя робота — одна з перших ланок у фіксації злочину. І як би страшно чи боляче не було, це потрібно зробити — заради пам’яті людей і заради справедливості.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
«Це те, що тримає мене — дитина, віра і слово»
– Що дає вам сили відновлюватися після важкого дня і зранку знову приступати до своїх обов’язків? Що надихає у наш страшний час? За що ви тримаєтеся?
Найбільше мене надихає мій син. Він народився вже під час війни й ніколи не жив у країні без неї. І я дуже мрію, щоб колись він прокинувся в мирній Україні. Щоб знав, що таке спокійне дитинство без сирен і вибухів. Мабуть, заради цього я й тримаюся. Мене тримає віра. Віра в те, що все це має сенс. Віра в те, що правда буде почута, а справедливість — відновлена.
Є й особисті способи відновлюватися. Раніше для мене це було малювання — можливість виплеснути емоції через колір і форму. Останній рік я навчаюся на письменницькому курсі Літературної академії та у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Уже вийшли кілька збірок, до яких увійшли мої новели. Я продовжую навчання і мрію написати книгу — про свою роботу, про роботу моїх колег, про те, що насправді відбувається тут. Бо як би хто не ставився до нашої служби, це потрібно прожити зсередини, щоб зрозуміти, наскільки це складно. Що за кожною розкритою справою, виїздом на місце події або фото стоїть звичайна жива людина. З родиною, дітьми, батьками та душею. Напевно, саме це і тримає мене — дитина, віра і слово.
– Чи стала війна вже буденністю, до якої звикли?
Скоріше так — певна буденність з’явилася. Але це не звикання до війни як до норми, а звикання до постійної готовності працювати в цьому ритмі.
Коли я була старшою дізнавачкою, у мене були чергування. Я розуміла, що після зміни будуть вихідні, можна буде видихнути, побути з родиною. З 2023 року, відколи я працюю старшою інспекторкою з комунікації, такого розмежування фактично немає. Єдині дні, коли можна трохи відключитися, — це відпустка. І навіть тоді перші кілька днів телефон не замовкає, а мозок продовжує працювати.
У будь-який момент може надійти інформація про обстріл або резонансну подію. І тоді починається робота: з’ясування деталей — скільки поранених, скільки загиблих, які пошкодження, які обставини, що підтверджено, що ні. Підготовка матеріалів, узгодження інформації, обробка фото- та відеофіксації, формування офіційної позиції. Я не виїжджаю на кожен обстріл, як слідчі чи оперативники. Але у випадках масштабних або особливо трагічних подій — так, буваю на місці. І це завжди велика відповідальність, бо потрібно не просто передати інформацію, а зробити це точно, коректно й гідно.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Тож війна не стала чимось звичним у моральному сенсі. До цього неможливо звикнути. Але постійна готовність працювати без чіткого графіка — стала частиною мого життя вже понад три роки.
Про поліцію на війні
«Ми робимо свою роботу. Щодня. Під обстрілами. Без гарантій безпеки»
– Нікополь – зона активних бойових дій, тому всі, хто знаходяться у місті, – на війні. Особливо правоохоронці, які в зоні особливого ризику. Але ж чимало поліцейських захищають країну на передовій. У вас багато таких знайомих, друзів?
Так, звісно. Дуже багато моїх колег після початку повномасштабної війни стали на захист країни. Це і працівники дізнання, і оперативники, і слідчі — тут немає поділу за службами. Людина просто приймає рішення і йде. Хтось вступив до штурмових підрозділів ОШБ «Лють», хтось — до полку поліції особливого призначення «КОРД» (стрілецьки), хтось звільнився та перейшов до Збройних сил України. Серед них є і поранені, є втрати. І це не абстрактні цифри — це наші колеги, друзі, знайомі.
Мій брат — поліцейський, неодноразово перебував на ротаціях на Донецькому напрямку. Чоловік також служить у штурмовій бригаді «Лють» на сході країни. Батько продовжує службу у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Фактично всі чоловіки в моїй родині — на війні. А я працюю в зоні активних бойових дій. Це те, з чим я прокидаюся щоранку і з чим засинаю. Це не просто контекст життя — це і є моє життя.
– Розкажіть трохи про це, тому що у суспільстві чомусь викривлене уявлення про поліцію на війні
У суспільстві справді часто є викривлене уявлення про поліцію під час війни. Але треба розуміти: поліція за своєю природою стикається не з найкращими сторонами людського життя. Ми працюємо там, де є злочин, конфлікт, трагедія. І навряд чи люди, яких притягують до відповідальності, будуть вдячними.
Є й інші ситуації — коли громадяни очікують рішень, які ми юридично не можемо прийняти. Закон має межі, і поліцейський не може діяти поза ними, навіть якщо цього емоційно хоче людина. Через це часто виникає нерозуміння. У коментарях інколи можна прочитати саркастичні фрази на кшталт «за що медаль — він просто зробив свою роботу». Але в цьому й суть: ми і робимо свою роботу. Щодня. Під обстрілами. Без гарантій безпеки.
І важливо розуміти: поліція під час війни — це не лише протоколи й розслідування. Це евакуації, документування воєнних злочинів, забезпечення порядку в прифронтових містах, служба в бойових підрозділах. Поліцейські воюють, отримують поранення, гинуть. Під час війни взагалі неправильно ділити людей за принципом «чия робота важливіша». Медик, рятувальник, військовий, електрик, журналіст, поліцейський — кожен тримає свій напрямок. І лише разом це працює. Критикувати завжди простіше. Але коли в дім приходить біда — люди телефонують 102. І саме поліцейські одними з перших заходять у цю темряву. Мабуть, це і є найчесніша відповідь на питання про роль поліції під час війни.
Про обстріли Нікополя та району і про «Білих янголів»
«Люди тримаються за свої чотири стіни, за город, за подвір’я, за пам’ять. І це дуже боляче спостерігати»
– Скільки воєнних злочинів росіян вже зафіксували правоохоронці у Нікополі і районі за усі роки обстрілів?
Станом на кінець 2025 року від початку воєнного стану задокументовано понад 19 тисяч кваліфікованих злочинів, безпосередньо пов’язаних з воєнним станом.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
– Ви берете участь у роботі підрозділу «Білі Янголи»: розкажіть трохи про цей напрямок діяльності
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Так, дійсно, я є частиною роботи нашого евакуаційного спецпідрозділу «Білі Янголи». Я разом із ними виїжджаю на евакуації і бачу цю роботу зсередини. Хлопці їздять по прибережних селах, по найнебезпечніших вулицях, інколи годинами вмовляють людей виїжджати. Особливо важко з одинокими бабусями й дідусями. Їм уже знайшли житло, домовилися, що їх приймуть, волонтери готові забезпечити всім необхідним — від одягу до ліків. Родичі телефонують, просять їх виїхати. Але вони тримаються за свої чотири стіни, за город, за подвір’я, за пам’ять. І це дуже боляче спостерігати. Ми бачимо, як люди з великим болем залишають свої домівки. Як складають документи, найнеобхідніші речі, беруть із собою котів, собак — усе життя в кількох сумках. Це складні, надзвичайно емоційні моменти. Саме тому я вкотре прошу: якщо вам загрожує небезпека — звертайтеся. Є «Білі Янголи», є Червоний Хрест, волонтери, є інші служби, які допомагають організувати евакуацію. Це не про слабкість. Це про збережене життя. І окремо про дітей – вони не повинні жити під постійною загрозою обстрілів, знати, як звучить артилерія чи куди бігти під час атаки дрона. Якщо є можливість дати їм це — навіть тимчасово, навіть не ідеально, — варто замислитися над цим. Бо коли ти виїжджаєш на місце події й бачиш серед постраждалих дітей — це завжди боляче. До цього неможливо звикнути.
Фото надане редакції Nikopolnews Оленою Крамаренко
Побажання нікопольцям
«Потрібно бути більш терплячими один до одного. Пам’ятати, що за кожною людиною стоїть своя історія, свої втрати, свій біль. Не поспішати засуджувати»
– Що б ви хотіли сказати землякам на початку п’ятого року повномасштабної війни? Можливо, хочеться щось побажати або порадити нікопольцям…
Я б дуже хотіла, щоб мешканці нашого міста не втрачали віру. Віру в те, що все обов’язково налагодиться. Що прийде день, коли над Нікополем більше не лунатимуть вибухи і сирени. Дуже важливо не втрачати здатність об’єднуватися і підтримувати одне одного.
Як писала Ліна Костенко:
«І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими».
У такі часи потрібно бути більш терплячими один до одного. Пам’ятати, що за кожною людиною стоїть своя історія, свої втрати, свій біль. Не поспішати засуджувати. Час усе розставить на свої місця. А нам потрібно зберегти головне — людяність.
Ще новини Нікополя: Як жити у Нікополі, вміти не переплутати ворону з дроном, мопед з шахедом, працювати на заводі і зібрати 2,6 млн для ЗСУ – відверте інтерв’ю з волонтеркою
А також ми писали: Яким був ваш день перед великою війною? Ми запитали у нікопольців
Коментарі закриті.