Як жити у Нікополі, вміти не переплутати ворону з дроном, мопед з шахедом, працювати на заводі і зібрати 2,6 млн для ЗСУ – відверте інтерв’ю з волонтеркою

Як жити у Нікополі під обстрілами, чекати чолвоіка з війни, бути успішною волонтеркою і не втратити Віру… – відверте інтерв’ю.

Перетинаючи український кордон 24 лютого 2022 року, росіяни очікували, що тут їх зустрінуть з квітами. Але насправді вони зустріли такий шалений народний спротив, яким українці здивували не тільки ворога і весь світ, але, мабуть, і самих себе… У перші дні великої війни ми всі були єдиним організмом, який кожною своєю клітинкою прагнув лише одного – швидше вигнати орду вбивць з нашої землі. Ймовірно, якби не сталевий тил у ті буремні дні, якби не добровольці, не волонтери, фронт би дуже швидко впав….

Ми тримаємося досі. Вже чотири роки. Часи дуже змінилися, але і зараз багато в чому наша оборона залежить від волонтерської допомоги.

І сьогодні, у четверту річницю початку повномасштабної війни, редакція Nikopolnews знайомить читачів з однією із найактивніших, на наш погляд, волонтеркою Нікополя, яка робить дуже багато для української армії.

Її звуть Оксана Дронь. Вона регулярно закриває великі збори для ЗСУ. На постійній основі, вже багато місяців поспіль, купує військовим необхідне обладнання.

Спостерігаючи щодня за її активною діяльністю у Фейсбуці, можна подумати, що ця жінка ніколи не втомлюється…

Але чи так це?

Як воно – жити у Нікополі під обстрілами 24/7, чекати чоловіка з війни, працювати на заводі і збирати сотні тисяч для ЗСУ? Що дає сили і натхнення йти вперед? Чи не хочеться іноді спинитися і сховатися? Залишити обстріляне місто? Пожити для себе?

Нижче – велике і відверте інтерв’ю. За яке ми дуже дякуємо Оксані!

Про прихід у благодійність: «Після смерті сина мені хотілося якось віддячити людям за їх допомогу…»

– Оксано, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Ви працюєте на металургійному підприємстві і вже багато років займаєтеся благодійністю, вірно?

Так. Дійсно. Так і є. 26 років я працюю машиністом крана на металургійному підприємстві і 14 років займаюся благодійністю.

– Як і чому ви прийшли колись у благодійність?

До війни я теж волонтерила, але то були діти і дорослі, яких спіткала хвороба.

Ще з дитинства моя бабуся виховувала в мені таку рису, як доброта. Адже сама вона була дуже доброю і милосердною людиною.

А коли народився мій син і з часом йому був встановлений орфанний (рідкісна хвороба) діагноз, я побачила на власні очі ,скільки дітей, дорослих людей хворіють і потребують дороговартісного лікування. Для простої людини воно майже не доступне. Де, наприклад, знайти 100…200…300 тисяч грн? От тоді вже до справи підключаються волонтери. А ще, коли хворів мій син, я зрозуміла, що найважче просити для себе…

Отже, у волонтерство я прийшла через особисту історію. Трагедію. Заглиблюватися не хочу, бо і досі болить. В свій час на лікування мого сина були потрібні великі гроші! Яких у моєї родини не було. Мені треба було продати, мабуть, всі свої внутрішні органи…. І, можливо, вистачило б на деякий час. Але я, як мама, боролася за Кирила до останньої хвилини його життя. Я збирала гроші на рідкісні ліки. Просила про допомогу всіх людей. Люди відгукувалися, але гроші йшли мов пісок крізь пальці, бо ми майже весь час жили в лікарнях і реанімаціях. Потім нас на поруки взяв БФ “Дітям Нікополя”. Дякую директору фонду Горбаненко Маргариті Миколаївні. Після смерті сина мені хотілося якось віддячити людям за їх допомогу. І я стала допомагати іншим, знаючи, як важно просити для себе. Зараз я працюю, як це не дикувато звучить, щоб мати змогу не тільки агітувати, збирати донати, а і самій мати можливість донатити.

Про початок великої війни: «В перший день великої війни я пішла робити щеплення від ковіду. Коли спитала, через скільки мені треба прийти на повторну вакцинацію, медсестра подивилася на мене, як на божевільну…»

Оксано, чи пам’ятаєте ви перший день повномасштабної війни? Яким він був особисто для вас? Які були перші емоції, перші рішення, перші дії? Взимку 2022 року передчуття великої біди було у багатьох. А у вас було? Чи очікували ви аж такого жахіття? Чи збирали тривожну валізку у лютому 2022 року?

Напередодні 24 лютого від розмов про війну на роботі, з друзями, знайомими вже обертом йшла голова… Я не вірила, що буде війна. І старалася переводити розмову на іншу тему.

Перший день війни пам’ятаю. Так сталося, у мене як раз був вихідний. І от… Взагалі у моїй родині немає такого, що дружина повинна прокидатися разом з чоловіком, годувати, проводжати його на роботу… Але в той день чомусь я прокинулася і почала…. пилососити. Приблизно десь о 05:30 ранку. Уявляєте? Я ї досі не розумію, що то було. Потім я зайшла в наш дівочий закритий чат у вайбері. Та замість фотографій з повними правильної їжі тарілками (на той час я проходила марафон схуднення) – новини…. Вибухи в Одесі, Києві…. Я читала, і це був наче якийсь сон! Що взагалі відбувається???

Заходжу у Фейсбук і перше, що я бачу в стрічці новин моїх друзів – одне-єдине слово ” ВІЙНА”. Це була сторінка депутата ВР Вадима Івченко…

Мені кортіло подзвонити сестрі, але я стримувала себе. Нехай ще посплять, бо ця новина змінить наше життя… Назавжди!

Війна війною, а щеплення від ковіду треба йти робити. Я пішла, бо запланувала заздалегідь. В лікарні, побачивши мене, медсестра дуже здивувалася. Люди були скрізь. Черги людей в аптеках скупляли ліки. Супермаркети, продуктові магазини – їжа, вода… Банкомати – люди знімали всі свої кошти з банківських карток.

А через скільки мені треба прийти на повторну вакцинацію? – спитала я. Медсестра подивилася на мене, як на божевільну…

Я йшла додому пішки і дивилася на черги людей скрізь, наче зі сторони. Наче знімають якесь кіно, а я до того не причетна. Дурні люди! Навіщо все скупляти??? Ось подивитеся – два, три дні.. Весь світ підключиться, Європа.. Зараз все вирішать. На дворі 21 століття. Яка війна?

Та все, що відбувалося потім і донині. Жах! Жахіття! Тепер розумію, чому за святковими столами завжди у наших бабусь і дідусів був тост за мирне небо, щоб не було війни і голоду.

Щодо «тривожної валізки»… Чесно, не пам’ятаю. Наче, не було. Потім вже в рюкзак поскладала документи і якусь їжу, речі. Та коли обстріли, я про нього ще жодного разу не згадала.

– Отже, спочатку вам здавалося, що все це – кіно, і завтра знову настане мир. А коли прийшло усвідомлення, що це – надовго?

Так, спочатку була надія, що це закінчиться через три дні, через тиждень, через місяць… Дякую Арестовичу за ті “макарони на вухах”, які він нам навішував кожного дня. Мабуть то було потрібно. Інакше можна було з’їхати з глузду від подій, які відбувалися: вбивства, ґвалтування, катування…..

Я ставила хрестики в календарі. А з часом, коли окупували 4 березня Енергодар, я зрозуміла, що це надовго.

І мої прогнози, що це – років на 8. Не менше.

Про любов до Нікополя і України: «Я не хочу виїжджати з країни і не хочу їхати з Нікополя. Адже якщо всі поїдуть, то хто подаватиме патрони?»

– Не хотілося виїхати з країни у ті перші дні?

Мені не хотілося і не хочеться виїжджати з моєї країни, з мого незламного міста. Якщо всі потікають, повиїжджають, хто залишиться? Хто буде подавати патрони нашим захисникам? Але якби мій син був живий, можливо, я б шукала прихисток через його хворобу в іншому, більш спокійному місті. Але точно не за кордоном.

– А після початку обстрілів Нікополя, бажання виїхати з міста не було?

Коли почали обстрілювати місто, було страшно. Дуже страшно. Такого страху я не знала раніше.

Перший час Нікополь обстрілювали тільки вночі та ближче до вечора. Голова втискалася в плечі… Я читала молитву і мені ставало трохи легше. Все місто тоді не спало до ранку. «Як ти? Не знаєш куди прилетіло? Ви в коридорі?»

Після все затихало до наступного вечора, і так по колу. Як у фільмі ‘ Вій”.

Ми переїхали жили в коридор. Згодом моя подружка Тетяна запропонувала пожити у ней в квартирі в Дніпрі. Ми зраділи. Адже на той час Дніпро майже не відчував на собі війни. В місто з’їхалося дуже багато людей з інших міст. Вони, як і ми, шукали прихисток і тишу. А потім почалися масовані обстріли балістикою. І прийшло розуміння, що ракета може змішати з землею цілий під’їзд багатоповерхівки, або навіть декілька. Масштабність руйнування вражала.

Війна набирала обертів… Чоловік залишався весь час в Нікополі. Ходив на роботу, а до нас з Боською (так звуть песика Оксани, улюбленця родини – ред.) іноді приїздив на вихідні, щоб просто виспатися. Тоді вже місто почали обстрілювати 24/7.

Я вмовляла чоловіка, що хочу повернутися додому. Він був проти. Я підготувалася заздалегідь, і цим його переконала. Ми разом! Ми впораємося!

Купила хороші павебанки. Знайомого Захисника попросила, щоб придбав для мене два гарні військові спальні мішка. Ми з Боською повернулися зимувати додому… З теплого ліжка в Дніпрі – в холодний темний коридор у нікопольській квартирі… Адже тоді у НІкополі відключали електроенергію планово, а після обстрілів – позапланово. Тож її більше не було, ніж вона була.

– Чому ви обрали бути вдома?

Чому обрала бути вдома? Бо це мій дім, моє рідне місто. Соромно зізнатися, але я його не любила так сильно, як полюбила після повномасштабного вторгнення. Воно маленьке і таке затишне. Було до війни…. Зараз поранене, але незламне. Моє місто-Герой Нікополь.

Ми переїхали з батьками сюди, коли мені було п’ять років. Знаю майже кожну вулицю. Я люблю Україну, хоча народилася на росії. Завжди вважала себе українкою, оскільки мама та батько мої -українці. Я хочу зараз, в такий важкий час, бути вдома і бути причетної до важливих справ. Якщо я не у війську, значить буду допомагати нашим захисникам і захисницям наближати нашу Перемогу.

Про життя у Нікополі: «Найскладніше не переплутати ворону з дроном, мопед з шахедом, швідкісне авто з літаком»

– Чи можна сказати, що ви вже звикли до постійних тривог і обстрілів? До війни в цілому.

Я прилаштовуюсь, але не перестала боятися обстрілів.

– Що найскладніше особисто для вас під час життя у прифронтовому місті?

Найскладніше? Весь час треба бути уважною, прислухатися до неба, придивлятися під ноги і навкруги. Не переплутати ворону з дроном, мопед з шахедом, швідкісне авто з літаком. Отже правду кажуть: у страху очі великі.

– Що стало для вас найбільшим шоком, найстрашнішою подією за час обстрілів Нікополя?

Мабуть підрив Каховського водосховища. Стільки людей, тварин загинуло….

Про початок допомоги ЗСУ: «Шоколаду у мене було стільки!!! Гори шоколаду! Не повірите, але у мене навіть думка не слизнула з’їсти хоча б одну плитку…»

– Як починалася ваша діяльність у сфері допомоги ЗСУ? Чому ви вирішили присвятити себе саме цьому напрямку?

Все почалося з кави і шоколаду. Зранку я люблю пити каву з шоколадною цукеркою. Така, знаєте, атмосфера тепла, бадьорості, надії і сподівання на новий день. І я подумала: «А чому ні? Чому не відправляти шоколад бійцям на фронт? Шоколад підіймає настрій, стимулює вироблення «гормонів щастя». Те що треба!»

І я опублікувала відповідний заклик у Фейсбуці. Люди скидали мені донати на особисту карту, а я купувала смаколики, звітувала перед своїми донаторами фото чеків і шоколаду. Шоколаду у мене було стільки!!! Гори шоколаду! Не повірите, але у мене навіть думка не слизнула з’їсти хоча б одну плитку… То все для наших Захисників. А потім я познайомилася з прикордонниками, які захищають моє місто. Їм був потрібен тепловізор. Поки я вирішувала, питала у інших волонтерів, як то правильно зробити, йшов час… На особисту карту збирати гроші на серйозні прилади я не хотіла. Оскільки я законослухняна пані, оформила документи на отримання офіційного статусу «військовий волонтер України». І от, поки я займалася документами, хлопці самостійно закрили питання…

– Пам’ятаєте свій перший збір? Для кого і на що він був і як швидко вдалося його закрити?

Перший збір мій був для нікопольця Сергія Сергійовича Г. Треба було зібрати близько 30 тисяч гривень. Це сталося через пару днів після того, як я відкрила офіційно карту для допомоги ЗСУ.

І як військового волонтера мене ще не знали. Допомогло розміщення моєї публікації в ГС «Нікопольці». Ольга Вікторівна Журавльова, адміністратор та творець цієї групи, додала від себе щось таке типу, що я чесна людина і мені можна довіряти. Збирали донати на гарний шолом і навушники до нього. На даний час Сергій Сергійович вже списаний за віком. До речі, гроші зібрали дуже швидко.

«Одного разу танцювала в броніку та шоломі»

– Чи стало складніше збирати кошти зараз у порівнянні з початком вашої діяльності?

Мені не стало складніше збирати кошти. Бо я вже певний й час у волонтерстві. Думаю, що спрацьовує те, що перші роки я працювала на репутацію, а тепер репутація працює на мене. Люди мені довіряють, а я боюся втратити довіру… Ви навіть не уявляєте, наскільки сильно. Варто лише раз помилитися – і ти втратиш цю довіру назавжди Тож працюю за правилами. У мене може бути безлад в кімнаті, але не у волонтерських справах.

Волонтер повинен бути прозорим в своєї діяльності, якщо хоче, щоб все вдавалося. До речі, мене оточують найкращі люди! І насправді вони мені нічого не винні. Я не можу змусити людину донатити і звинувачувати її, якщо вона не донатить. Це неприпустимо для мене. Людина сама обирає собі волонтера.

Зараз збори закриваються все швидше і швидше. Для мене самої це загадка.

– Чи доводиться вигадувати щось нестандартне, аби привернути увагу до збору у мережі?

Ну прям вигадувати не доводиться. Просто стараюсь тримати контакт з людьми хоча б через соцмережі. Виходити в прямі ефіри. Робити розіграші, лотереї. Розповідаю через публікації у себе на сторінці, що робила для хлопців сьогодні.

А, згадала! Було діло! Одного разу танцювала в броніку та шоломі. До речі, ледве вдягла на себе бронік. Він важив десь кг 12. Ще співала, щоб швидше закрити збір. Записувала відео самостійно.

А так, щоб аж щось вигадувати – ні. Якось було – збір щось затих… Я вигулювала собаку, і мені на футболку нагадив голуб. Я прямо у забрудненій футболці записала відео з питанням до людей: «Як гадаєте – це знак, що ми закриємо збір сьогодні?» І що ви думаєте, поки я дійшла додому (а мені не далеко) і сума була не маленька – збір закрили!

– Чи доводиться іноді відмовляти бійцям у допомозі?

Так, доводилося. В першу чергу, військові – люди, а потім вже військові. А люди бувають різні. Є потреба, а буває ” урвать” хоч щось. І я це відчуваю на рівні інтуїції. А вона мене не підводить.

– Чи були у вашій волонтерській діяльності ситуації, які б ви назвали дивом?

Коли закриваються великі збори за короткий проміжок часу. Для мене це кожен раз справжнє диво. Якому я радію наче дитина. І завжди дякую Богу і Людям, які це диво роблять.

– А можете розказати про ситуації, які стали для вас найболючішими під час волонтерства?

Найболючішою? Можливо було, але не пам’ятаю. От неприємності були спочатку з продавцями. На самому початку. Дивані експерти радили, де у кого, що і по якій ціні мені краще купувати. Навіть звинувачували, у тому, що я нібито кладу відсоток собі у карман. Давали контакти, де можна купити дешевше… Ось так я втрапляла в халепу декілька разів. З часом незалежна експертиза показала, що купили перепаяну зарядну станцію, а продавець впирався, що це не так, до кінця. Один електроскутер з двох приїхав без сидіння зі зламаним рулем, а хлопцям треба на бойове їхати. Я так вибачалася перед ними, плакала. Була така засмучена… Вони, мабуть, не очікували, що все так близько до серця приймаю. Заспокоювали мене. Самостійно відремонтували. Мені так соромно було перед ними. Тепер я не звертаю увагу на ціну – купую те, що треба хлопцям, а не те, що дешевше. Мені треба закрити питання, а не додати військовим проблему. Я добре розумію, про що йдеться, адже мій чоловік теж у війську. Тепер не виправдовуюся ні перед ким, намагаюся купувати тільки у перевірених продавців.

Оксано, ви рахували, скільки зборів ви закрили за час своєї діяльності? І скільки коштів вдалося зібрати загалом?

У 2025 році у мене було 35 зборів. А вже у цьому році – 7. Що стосується коштів, то, я ж веду всю звітність, у тому числі перед податковою. То цифри відомі. За весь час вдалося зібрати 2 631 258 грн на мою волонтерську карту.

Про втому і сили: «Не дає зламатися віра в те, що кожен день ми ближче до Перемоги. Сили дає сподівання, що коли я підключу інтернет, мене вже чекає вранішнє СМС від чоловіка. А додому я поспішаю, тому що там на мене чекає мій Босс!»

– Ви виконуєте титанічну роботу. Що допомагає вам не зламатися, не опустити рук, не кинути все і просто жити для себе?

Що не дає зламатися? Віра. Віра в те, що кожен день ми ближче до Перемоги. Віра в людей. Справжніх Людей, які мене оточують та підтримують мої збори, тим самим підтримуючи військових. Періодично кажу сама собі: «Все, це останній збір і пауза». Важко поєднувати дві роботи. Робочий графік 24/7. Праця в нічні зміни. Отже, хронічний недосип, колосальна втрата енергії, часу і сил. Немає часу на спілкування з родиною. Треба перепочити. Але не виходить у мене зупинитися…. Хто як не ми ? Тил повинен бути надійним.

– Ви втомилися? За що ви тримаєтеся під час цієї жахливої війни? Що дає сили прокидатися вранці і йти вперед?

Мені не подобається взагалі слово «тримаєтеся». Коли помер мій син…. «Тримайся!» Це слово просто переслідувало. Такі побажання були від рідних, друзів, знайомих. А за що триматися? За дерево, за паркан? Мені просто потрібні були сили якось жити далі. Не зійти з розуму, не здатися, не зламатися.

Так от сили мені дає сподівання, що коли я підключу інтернет, мене вже чекає вранішнє СМС від чоловіка. У мене є обов’язки ще перед одним моїм членом родини. Треба вчасно дати ліки і погодувати. Мій улюбленець – він же домашній начальник. Так я його називаю… Це міні чіхуахуа Босс. Отже недарма кажуть: «Як корабель назвеш – так він і попливе». Це мій антидепресант, мій співрозмовник – точніше, слухач. Він той, заради кого я біжу додому. Поспішаю, адже на мене чекають вдома!

На що зараз збирає пані Оксана Дронь і як допомогти бійцям

Зараз Оксана веде збір для 117 бригади на пікап, і буде вдячна усім за будь-який донат. Потрібно зібрати 270 тисяч гривень.

В даному випадку, у якості виключення, кошти можна відправити одразу на реквізити бригади

Номер карти банки Монобанк 117 бригади

4874 1000 2513 5339

Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/9RHCPqe9h5

А нижче – постійна волонтерська карта Оксани. На неї теж можна донатити, адже як тільки буде закрито поточний збір, відкриється новий, а потім ще і ще…. Від військових вже є запити.

Номер офіційної волонтерської карти Оксани Дронь