
Повномасштабна війна в Україні триває вже 39-ту добу, і поступово ми звикаємо до нових реалій. Підлаштовуємось під умови воєнного часу. З новин майже зникли повідомлення про ДТП, кримінальні події, благоустрій, тендери, корупцію, коронавірус тощо. Їм на зміну прийшло інше: масові вбивства, руйнування… А в нашому лексиконі вже міцно закріпилися слова «обстріли», «ракети», «гради», «втрати», «окупанти», «сирена», витіснивши “старі-добрі”: «вакцинація», «ковід», «карантин»… Життя у Нікополі з 24 лютого дуже змінилося, незважаючи на те, що місто поки що (хай буде так і надалі!) знаходиться у спокійні зоні і практично не побачило війни на власні очі. Дякуємо за це ЗСУ.
Ми зрідка чуємо віддалені бахи, пару разів прилітало поруч з містом. Але нам, у порівнянні з іншими, гріх скаржитися…
Всі ми, українці, незважаючи від того, де знаходиться наша домівка, з початком війни опинилися ніби під завалами. Оглушені і осліплені нею, перший час знаходилися у шоковому стані, не розуміючи до кінця, що відбувається і як тепер бути. Не їли, не спали, хапалися за серце від новин, які валили з ніг. А потім, вибираючись з-під уламків зруйнованого світу, усвідомили нову реальність. Сумну. Страшну. Жахливу. Моторошну. Але іншої немає, і треба робити все, що від нас залежить, аби наблизити Перемогу.